ArtLovers - Алла Мігай: «Казка і музика

Казкарку Аллу Мігай я, здається, знаю цілу вічність, і, взагалі, хто її не знає, адже всі ми родом із дитинства. Понад 20 років вона була ведучою і автором «Вечірньої казки», що виходила на Першому національному каналі. Її аудиторія налічувала 15 мільйонів глядачів по всій Україні. Щодня на адресу програми приходили сотні теплих, щирих листів, причому писали не тільки діти, а й їхні батьки, дідусі. Найбільше прихильників у «Вечірньої казки» було в сільській місцевості, адже там діти не мають можливості переглядати стільки різних каналів і закордонних дитячих програм, як у великих містах.

Спілкувалась тьотя Алла з юними глядачами українською мовою, бо вважала, що 13 хвилин дитячої казки з екрану важать для виховання в дітях почуття національної гідності більше, ніж годинні лекції. «Мову не можна нав'язувати – це спричинить агресію. Любов до слова потрібно виховувати через культуру, насамперед через хорошу пісню, цікаві вистави, мультфільми»,– вважає Алла Мігай.

Та нема тепер «Вечірньої казочки», як нема дитячих передач практично на всіх телеканалах (напевно, всі телебоси і продюсери бездітні). Проте є Алла Мігай, котра має чимало нагород за кращі дитячі й музичні програми і фільми, серед яких – «Дитячий Оскар» від конкурсу «Золоте курча» за фільм «Понтійська арена», дипломи найкращого автора, найкращого режисера і композитора різних телевізійних фестивалів і конкурсів. Вона – автор понад 400 музичних казок для дітей різного віку, а також близько 200 пісень для дитячої й дорослої аудиторії, серед яких чимало популярних. Пісня «Молитва за Україну» на вірші Михайла Ковалка принесла композиторці титул «Українська мадонна» від Міжнародного благодійного фонду Святої Марії.

Отже, казкарці тьоті Аллі з консерваторською освітою не дуже то й довелося перекваліфіковуватись в композитора, вона є ним давно, але на серці шрами залишилися, вона ніяк не може змиритися з тим, що українських дітей відлучають від казки – азбуки життя.

Проте Алла Мігай, котра нещодавно стала бабусею, залишається молодою, чарівною, енергійною, завзятою, вона продовжує вимріювати нові пісні й телепрограми на шляху до створення дитячого музичного телетеатру.

– Алло, що конкретно відбулось у тебе останнім часом?

– У моєму житті великі зміни. Я ледь не все втратила: закрили мою «Вечірню казку» (втрату улюбленої роботи я пережила як трагедію). Розлучилася з чоловіком, бо була у стресовому стані, мабуть, стала надто важкою в особистому житті через мій складний характер, пішла, щоб не травмувати його і себе.

– Розрив ініціювала сама?

– Я пішла, як кажуть, по чоловічому: забрала необхідні для роботи папери, відеокасети, зимові речі, літні залишила, і, взагалі, залишила чоловіку все, що було нажито за довгі спільні роки, тобто квартиру і начиння, тому що жити разом стало нестерпно, мабуть, через мій складний характер і депресію, спровокованою закриттям моєї “Казки”.

У моєї доньки була складна вагітність, але вона благополучно народила дівчинку, тепер я вся у клопотах із виховання онучки. Отже, мій статус змінився: я була заміжня жінка, тепер незаміжня бабуся. Малеча мене витягла з глибокої депресії, вивільнила натхнення.

У важку хвилину прийшов на допомогу другий янгол-хоронитель в подобі Михайла Петровича Ковалка. Це великий літній сильний чоловік, відомий вчений-практик, науковець, доктор технічних наук, професор, президент Нафтогазової академії, заслужений винахідник, дивовижний сім’янин і... поет. Він запропонував мені написати пісні на його вірші, які багато років пише, вистраждав. Я вчепилася в цю роботу, як в рятівний круг, знайшла у цих поезіях споріднену душу, наші думки у багатьох випадках збігалися. Михайло Ковалко – дідусь, у нього троє онуків, яких він безмежно любить. Своєю поезією Михайло Петрович намагається викликати в людині відчуття радості, оптимізму, що не все у житті втрачено, якщо є діти, онуки, котрі є нашою перспективою. Звісно, вони мають жити в кращій країні, ніж ми, і досягти більшого.

^{Алла Мігай і Михайло Ковалко}

Отже, з Михайлом Ковалком ми подружилися спершу як люди, а потім як співавтори. Для мене було дуже важливим, що він довіряв мені повністю як музикантові: дав вірші – роби з ними, що хочеш.

Хороша пісня – це як душа друга, котрого постійно згадуєш, вона підтримує людину в скрутну годину. Такі пісні ми намагалися писати: добрі, щирі, патріотичні й оптимістичні. Саме такі пісні ми намагалися писати: добрі, щирі, патріотичні і дуже оптимістичні. В них багато кохання-любові – до природи, рідної землі, дружини, матері, дітей, онуків, до старих людей, дідів – їх треба поважати, любити, цінувати, бо вони дуже багато вклали в нас, ми маємо виправдати це і йти далі, розвиватися. Я працювала майже рік, на совість: відхиляла, переробляла, заново придумувала. Відмовлялася від суцільної електроніки, прагла живих звуків, щоб пісня чіпляла за душу.

Кажуть, що нині «не той час», що, мовляв, у воєнні й післявоєнні роки у людей було загострене почуття патріотизму, тому тоді пісні були змістовні й життєствердні. Хіба тепер нема доленосних подій, хіба помаранчева революція не перевернула наше життя, свідомість українського суспільства? Наш народ завжди прагнув волі – свободи слова, дії, творчості.

У підсумку ми зробили диск із 15 пісень. Над проектом працювала команда класних майстрів: звукорежисер Олександр Федоренко, композитор-аранжувальник Андрій Остапенко, саксофоніст Ігор Рудий, народний артист України Віктор Шпортько, гурт «Кобза» інші.

Я щаслива, що мої пісні звучать у виконанні прославлених виконавців, молоді. З молоддю, до речі, зручніше працювати, адже знані професіонали за браком часу часто на ходу наживлюють, а молодь приходить на запис підготовлена: всі слова знає, мелодія відпрацьована, залишається тільки творити художній образ.

У нинішній естраді художній образ нівельований, його часто немає. Ми ж прагнемо його відродити, щоб пісня була твором мистецтва, а не «черговим фоном».

Гадаю, що все в моїй долі повернеться на добре. Коли моя маленька онучечка чує пісні, вона підспівує, підтанцьовує, тим надихає мене: непомітно я написала 17 нових пісень для малят. Співавтором знову стала чудова поетеса Тамара Коломієць, класик української дитячої поезії, її вірші хочеться співати, от і зараз у моїй душі лунають ці дитячі пісеньки, і настрій одразу поліпшується, я не відчуваю себе хворою, викинутою за борт життя, у мене є майбутнє.

– Живу в сім'ї доньки та її чоловіка. Готую борщики, кашки, після роботи гуляю з малою на дитячому майданчику, спостерігаю за дітками. Збираюсь там познімати цікаві телевізійні сюжети і назвати цю передачу «Дитячий майданчик». Діти щирі у проявах своїх відчуттів, живуть любов'ю, вони ще не зіпсовані стосунками, котрі панують серед дорослих, обнімаються, цілуються, діляться своїми іграшками. Дивишся на це і думаєш: «Який чудовий світ, і дай Боже, щоб із цих маленьких дітей виросли добрі порядні люди. Це ж майбутнє нашої країни, як ми їх виховуватимемо, які пісні вони слухатимуть і співатимуть, які фільми дивитимуться, такими людьми і виростуть, – або стануть патріотами, або злодюжками, котрі на перше місце ставитимуть гроші. Я, звісно, розумію, що гроші потрібні для того, щоб відчувати себе впевнено, але для мене вони ніколи не були метою, якщо пропонують дуже цікаву роботу, я навіть не запитую, скільки мені заплатять, цікаво – і все, значить, я живу, працюю, до чогось прагну, а гроші самі тебе знаходять.

– Отже, твоя телевізійна діяльність триває. Куди тепер прямуєш?

– Коли були закриті майже всі дитячі проекти на Першому національному каналі, я подумала: «Чим же заважала моя «Вечірня казочка», яку діти так любили (про це свідчить її шалена популярність, високий рейтинг)?». Не знайшовши відповіді, зрозуміла, що мені нема місця в дитячій редакції, всі мої подруги, з якими працювала, давно пішли з Першого каналу, тому що там були жахливі умови для творчості. Я повернулася до музичної редакції, в якій починала свою роботу на ТБ. Там багато різних проектів, чотири різновиди «Євробачення: естрадне, класичне, танцювальне, дитяче». Зараз знімаю сюжети, сподіваюсь, що робитиму свій цікавий музичний проект, мені обіцяли прайм-тайм для нього, звичайно, там обов'язково будуть діти, він буде добрий, світлий, дозволить займатися режисурою, яка мені надзвичайно подобається.

Музикант за фахом я вросла в професію тележурналіста, полюбила цю справу завдяки тому, що люблю людей. Професія журналіста дозволяє зустрічатися, спілкуватися і допомагати хорошим людям. Мені цікава кожна індивідуальність, я з повагою ставлюся до будь-кого, починаючи від прибиральниці і закінчуючи академіком або президентом країни. Коли я знімаю, записую інтерв’ю, роблю сюжет, я свідомо примушую себе любити цю людину, навіть якщо вона мені до зустрічі і не подобалась, і ця любов часто зберігається на все життя.

В свої передачі обов’язково вкладаю душу. Звісно, мені в цьому допомагає музика. Мої пісні в інструментальному вигляді викликають певні емоції-почуття, і якщо як режисер я підкладаю в сюжеті, припустимо, ностальгічну сумну музику, то примушую і глядача засумувати разом зі мною. Якщо ж підкладаю безшабашну, дитячу, веселу, темпову, ритмічну музику, то піднімаю настрій свого глядача, таким чином можу впливати, передавати свої думки, уподобання і переконання підсвідомо, не в лоб, не прямолінійно словом. Тому у мене уже є свої глядачі, вони мене пам’ятають, я їх дуже люблю, навіть знаю почерк (дехто пише по кілька років), я стараюсь відповідати, виникає прямий контакт, дружба.

Мені в житті дуже пощастило на видатних людей, від них я багато чого корисного набралася. Я збираю подарунки, книжки з автографами, у мене є презенти поетів Михайла Ткача і Олександра Кагановського (нині він працює в Америці у телекомпанії «Уолднет» від «Голосу Америки»), співака і поета Анатолія Матвійчука, кінорежисера Миколи Мащенка, інших. Пам'ятаю кожне слово, яке вони мені казали, адже у таких людей треба вчитися мудрості, патріотизму. Ось, наприклад, як сказав Микола Мащенко (я хотіла працювати в кіно, написала кіносценарій, і він мене підтримував): «Алло, ти знаєш, я роблю фільм не для комісії чиновників, які його приймають, а для людей. Якщо в залі на перегляді моєї стрічки ніхто не усміхнувся чи не заплакав, то, значить, я зробив погану картину, її не варто було знімати».

Я чимало спілкувалась із Дмитром Гнатюком. Дивовижна людина, сильна особистість, великий талант. Він зберіг свій голос, попри похилий вік. До речі, мою першу спільну пісню з Михайлом Ковалком «Моя Україна» співав саме Дмитро Михайлович.

Ансамбль «Кобза» відсвяткував 40 років сценічної творчості. З його керівником Євгеном Коваленком я давно знайома як редактор музичних програм, знімала колись їхні виступи. Коли запропонувала свою пісню «Діди козаки», боялась, що мені відмовлять, адже колектив має гучне ім'я й авторитетне реноме. Та «кобзарі», прослухавши, відповіли: «Це наша пісня, ми справді діди української естради».

Про всіх є пісні: про маму, сестру, кохану, тата, дітей, а наших дідів забувають, пригадую лише народну пісню «Діду мій, дударику». Ми з Ковалком намагались створити таку пісню про дідів, аби вона пішла в народ, і слава Богові, її співають в концертах, зустрічають оплесками.

Колись я написала музику до мультика «Звістка для отамана», там лунає пісня «За горою дзвони дзвонять». Я її намагалась створити в «історичному» дусі. Щоб написати вірші, перебрала з двісті давніх пісень, і врешті скомпілювала свій текст зі знаковими козацькими висловами про шаблю, лук, стріли, дзвони, Січ, отаманів. Спочатку пісня прозвучала у виконанні квартету «Гетьман», а потім її взяла до свого репертуару народна артистка України Надія Крутова-Шестак, вродлива, сильна, патріотична жінка, з якою я у поглядах збігаюсь.

Чумацьку пісню “Чумаки” (“Я – чумачка, ти – чумак, я – козачка, ти – козак, дам вам солі досхочу, ще й перчиком поперчу, от і добра страва, господиня Слава”) я написала для дівчинки Гані Чумак із міста Васильків. У неї сильний голос, потужна енергетика, я їй зичу такого ж майбутнього, як у Софії Ротару. Але розкручувати нині молодь важко за відсутності спонсора, багатих батьків, які можуть проплатити записи фонограм, зйомку кліпу, ефіри тощо. Тому доводиться просувати талант завдяки дружнім зв'язкам, оперуючи лише одним аргументом: «Це талановита дитина, подивіться на неї, послухайте, хіба вона не варта того, щоб стати зіркою, хіба ми багато чуємо красивих голосів?». А й справді у дівчинки дуже потужна енергетика, пісня в її виконанні вийшла хітова, коли Гана Чумак виходить на сцену, то в залі всі починають плескати, підтримувати її.

Молоді конче треба допомагати, тому що на нашій естраді обмаль справжніх голосів, можна перелічити на пальцях однієї руки: Олександр Василенко, Олександр Пономарьов, Іво Бобул, Таїсія Повалій, Гайтана, а решта, якщо розібратися, студійні шептуни. На сцені має панувати красивий потужний голос. Раніше виходили у поле і співали «Ой, у полі», й чули аж у сусідньому селі, підтягували. У нас в Україні, звісно, є чудові голоси оперного масштабу. Не обов'язково з оперним голосом співати на естраді, але силу, красу, емоційність голосу естрадники зобов'язані мати, це ж вокальний жанр! Нині розраховують на невимогливого глядача (не слухача!), шоу-програми насичені яскравими костюмами, димом, феєрверками, блимаючим світлом. А де ж царівна музика, мелодія, гармонія, оркестр, краса? Пісня – це мистецтво, а не обгортка цукерки. В неї чотири складові: музика, поезія, голос і душа. Якщо однієї складової нема, не буде і пісні, слухач отримає сурогат, супровід для підтанцьовки.

– Важко розкрутити співучу молодь, а як розкручують композиторів? Які є терни на цьому шляху, які проблеми? На телебаченні, на радіо, на концертах лунають прізвища співаків і співачок, а авторів пісень часто не згадують. А як у тебе з цим?

– У мене немає такого завдання – розкрутитися, я пишу і мені хочеться це віддати, аби твір дійшов до людей. Так, багатьох композиторів музика годує, бува пісня лежить роками, допоки її автор не продасть. А мені шкода свого життя, яке спливає. Якщо мої пісні лежатимуть, їх ніхто не почує, то що мені Бог потім скаже на Страшному суді? Можливо, він скаже: “Я тобі дав хист. І де те, що ти написала? Чому люди не чули, чому не співали?”. Тому я часто віддаю пісні “за так”, але не поганим співакам, навіть за гроші. Я категорично не хочу, щоб невинні люди мали справу із спотвореним художнім образом. Тому не віддаю і не продаю в недобрі руки, а в багатьох випадках дарую пісні гарним виконавцям, щоб вони звучали. І це вертається, мене завжди називають в концертах, приміром, ансамбль “Кобза” каже: “Аллочка Мігай, яка колись вела “Вечірню казочку” і писала для малих, тепер пише і для дідів”. Мені приємно.

У мене напрочуд цікаве життя – драматичне, трагічне, комічне. Заради цікавої пропозиції я все кидаю – їду на якийсь фестиваль, або до якоїсь Валі чи Оксани, які пишуть: “Аллочко, приїжджай, у мене гарно дітки співають, послухаєш”. Мої дорослі діти мене запитують: “Мамо, куди ти знову їдеш?”, я відповідаю: “Не знаю, їду до Оксани”. Все. І потім ця Оксана буде моєю подругою на все життя. У мене, мабуть, в кожному місті України є друзі, ну я така людина. А спеціально я себе не піарю. Праця на телебаченні дарує багато приятелів, багато дружніх зв’язків, моє коло – це журналісти, звукорежисери, артисти, я дуже люблю технарів, інженерів. Колись захоплювалась математикою, граю в шахи, отже мені подобаються люди з логічним складом розуму, з ними дуже цікаво. Кому я цікава, той мене і популяризує широко у вузьких колах.

– А яка генеральна тема?

– Мабуть, все ж таки патріотична. Вона в моїх телефільмах “Свято любові і добра” і “Знайди собі друга” (про усиновлення дітей-сиріт), “Боже, Україну збережи” (цей фільм я знімала в Артеку, триста діток-сиріт зібралися в один великий хор і співали духовну музику). У фільмі про фестиваль «Кобзарі і кобзарики», відзнятому у Луцьку, йдеться про відродження кобзарства, розкривається теза, що у кобзі й бандурі живе козацька душа. Я дуже люблю козацьку тему, мабуть, моє прізвище Мігай подарував моєму роду козак, котрий приятелював з козаком Мамаєм. На острові Хортиця козаки мене прийняли за свою і навіть сказали, що в мене потужна енергетика. Я запитала: “Чи можу я стати козачкою-характерницею?”. Вони відповіли: “Нині характерниками видають себе здебільшого брехуни. Характерники – дуже рідкісні феномени, отаман Сірко, приміром, був характерником”.

– Алло, виникає таке відчуття, що все в тебе тепер сонячно, відрегульовано, з людьми повна злагода. Невже у телевізійно-музичному вирі обходиться без конфліктів, скандалів, образ?

– Хороше зберігається, погане забувається. Хоча іноді можна почути: «Я не злопам'ятний, я просто злий і пам'ять в мене хороша». Звісно, я пам'ятаю людей, котрі зробили мені зло, і я більше не повертаюся до роботи й спілкування з ними. Серед них багато чиновників УТ-1, де я працюю, причому чиновників не вищої ланки, а середньої, які бачили в мені свою конкурентку і боялися, що я зроблю кар'єру, займу чиюсь посаду. Але я ніколи не прагнула робити нетворчу кар'єру, ніколи не хотіла керувати людьми, бути начальником, мені цікавіші творчі муки, я люблю свою роботу, тому хай не бояться мене чиновники, я не хочу бути ані директором, ані головним редактором. З одного боку, це велика відповідальність за колектив людей, з іншого – я була б, напевно, гола і боса, бо якщо б мене призначили, припустимо, директором, то я б у намаганні допомогти віддавала б свої гроші. Серйозно, це відбувається зі мною постійно. Треба їхати у відрядження, а в касі кажуть: «Грошей немає, значить, коли повернетеся, тоді вам повернуть гроші». Проте не завжди це справджується. Та ми їдемо знімати програму, я купую квитки, годую телевізійну групу, а що поробиш, треба робити матеріал. Мені кажуть: «Скільки вже ти спонсоруватимеш Перший канал?», я відповідаю: «Може, щось зміниться колись і його керівництво буде до таких людей, як ми, ставитися з більшою повагою, цінувати».

Коли існувала «Вечірня казочка», я під час відвідин крамниць часто купувала цікаве причандалля, цяцьки, уявляючи їх як реквізит або призи для малечі. Коли видала свою книжку пісень для дітей, диски, то відсилала їх діткам безплатно, тому що мій канал не міг дати грошей на призи, а знайти меценатів самій не фортунило, для цього є комерційна дирекція, яка має знаходити спонсорів на програми, а мені легше віддати своє, ніж вибивати, шукати, просити у когось. Такою людиною є і Михайло Петрович Ковалко, його дружина Таїсія Веніамінівна мені розповідала, що коли він був народним депутатом Верховної Ради від Бердичівського району і до нього люди стояли у черзі з проханням, приміром, відремонтувати дитячий садочок чи лікарню, то він часто віддавав свої гроші. Він добра щира людина, живе і працює тільки для людей, ну і, звісно, для своєї сім’ї, бо безмежно любить своїх дітей, онуків, у нього прекрасна сім’я. І я так само люблю людей, люблю своїх дітей, люблю всіх дітей України, вони всі рідні, я дуже шкодую, коли діти – без батьків, живуть в дитбудинках, бомжують, випрошують гроші.

Дуже не люблю такого бруду, як алкоголізм, наркоманія. Хворих людей треба лікувати вже масово, треба збирати в окремі лікарні чи, вибачте, в резервації, працювати з ними, священики мають розповідати їм про справжні духовні цінності. Цих нещасних необхідно витягати з ями, в яку вони потрапили не без попущення держава, тепер вони засмічують суспільство і породжують відповідне потомство, тому що наркоманія і алкоголізм передаються спадково. Скільки через це трагедій в країні, нещасних дітей і жінок.

Я, звичайно, ніколи і не думала і не хотіла бути політиком, і не піду в політику, але якщо б доля так склалася, то на перше місце поставила у своїй програмі боротьбу з алкоголізмом, наркоманією і бездоглядністю (зокрема, з неповною сім'єю). У моїй родині немає дідуся, а в багатьох сім'ях немає жодного дідуся. Чоловік погрався в сім'ю, народилася дитина, і він пішов шукати іншу жінку, тому що стало важко, треба піклуватися про добробут. Чоловіки не хочуть напружуватись, самі росли без тата і не знають, яким має бути він у родині, тому наразі великий відсоток сімей без глави сім'ї.

Козацька філософія і психологія – захисти свою землю, родину, дружину, дітей мені надто близька. У часи козаччини не можна було побачити українця зранку з кухлем пива, він мав гідність, отриману у спадок від дідів-прадідів. Таких чоловіків треба виховувати. Може, навіть є сенс відкривати для хлопчиків і дівчаток окремі школи, щоб відчувалася різниця, бо жінка не повинна на собі тягти силу-силенну роботи, берегиня сімейного вогнища перетворюється на... захисника вітчизни, бо відповідальніша за своєю природою.

– Отож треба створювати державну програму по формуванню нормальної моральної атмосфери в країні, до якої мають прикластися митці. На якій ноті, композиторко Алло, завершимо бесіду?

– Важливо бачити світ не перекручений. Адже світ прекрасний, Земля прекрасна, Бог створив феноменальну природу, в яку заклав гармонію: спів пташок і вітру, красу морів, неба і суші, і треба бачити це – світле, радісне, красиве, і відганяти від себе погані думки, зберігати ніжні стосунки з природою, не вносити в рай-природу своє пекло, не вносити бруд у сім'ю, мистецтво, політику, наше життя, не руйнувати себе.

Біжучи по лезу стресів, у юрбі турбот, запряжена в роботу, я іноді раптом спиняюся і думаю: «Боже, яка я сильна, яка я молодець, як добре, що живу, але було б краще, щоб поруч зі мною була людина сильніша, ніж я, аби відчути себе жінкою поруч із чоловіком, щоб він сказав: «Йди за мною». І я б пішла.

Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
www.vox.com.ua/

Напиши листа другові