ArtLovers - Олександр Краснопєвцев: “Золота Палітра” відкрита для людей із золотими серцями”

Щасливий той, хто вміє дивуватися. Тоді світ у відповідь теж посміхається і раптом з'ясовуєш: він такий, як і ми самі. Якщо нас веселить дощ, тоді кожна крапля сміється, а в калюжах відбивається небо, а не чиєсь роздратування на непогоду. Узагалі ж світ улаштований ідеально, головне це не вносити в нього своє пекло, очищатися від власних комплексів. Художники займаються цим професійно: вони оспівують Природу, її досконалість і радість. Вони фарби замішують на сонці, тоді навіть ніч на їхніх картинах – провісниця світанку-оптимізму.

Мій співрозмовник – голова правління Київської благодійної АРТ-асоціації “Золота палітра” художник Олександр Краснопєвцев. Невичерпно оптимістичний, він користується кожною нагодою радіти світові, хоча в житті зазнав багато болю, чимало речей і явищ нині не приймає, бо категорично небайдужий. Небайдужість додає йому енергії творити, а відтак знаходити радість у квітах і обличчях, у станах природи, в успіхах друзів і країни..

Невгамовний Олександр Краснопєвцев консолідує і об’єднує, його нове дітище (утім, він вважає себе рівним серед п'яти співзасновників) – Київська благодійна АРТ-асоціація „Золота палітра” об'єднує представників творчої інтелігенції, відомих українських художників з різних регіонів України, талановиту молодь. Головна мета – розвиток і продовження традицій українського мистецтва, реабілітація художників-інвалідів, учасників бойових дій, ліквідаторів аварії на Чорнобильській АЕС, дітей війни. Члени асоціації працюють з тяжко хворими дітьми, навчаючи їх основам живопису. Це ж який треба мати для цього запас оптимізму!

Роботи митців прикрашають музеї та державні установи України, приватні колекції в Європі й Америці. Майже в 15 державах проводились покази робіт окремих членів “Золотої палітри”.

Девіз некомерційної АРТ-асоціації – “Бог, честь, талант”.
Цьогорічна Всеукраїнська виставка “Барвиста Україна”, що відбулась у Національному комплексі “Експоцентр України” напередодні святкування сімнадцятої річниці нашої Незалежності, включила й величезну експозицію Арт-асоціації “Золота палітра” – 150 картин двадцяти художників.

Дві волинки (а по-нашому коза) – були музичним супроводом на відкритті виставки, а декоративно-прикладне мистецтво дивувало сорочками, які можна вдягати, міняючи дотепну застібку із змінними ґудзиками – на чоловічу й жіночу, або ж буденну й урочисту. І все це диво діє в павільйоні, увінчаному постаттю жінки, яка тримає життєдайний сніп.

Історія знає чимало прикладів, коли фізичні недуги аж ніяк не затьмарювали таланти (скажімо, Марія Башкірцева і Леся Українка), а ще більше талантів виявилось і розвинулось у тих людей, котрі в силу обставин мають більше вільного часу для зосередженості. Тому виставка була така дивно різноманітна. Об'єдналися професіональні художники, чиї картини розлітаються по всіх світах і самодіяльні, часто початківці, як Ольга Якубенко – це її рожеве море і засніжений ліс-постачальник дров нагадали вірші Волошина і Некрасова... А поряд – місто острів і водночас корабель – наш Київ – серед інших картин Валерія Луценка, до речі, його Георгій Переможець, покровитель воїнів, пронизує списом не змія, а... власну тінь на знак того, що людина повинна перемогти в собі усе темне.

Розмаїття виставки переважно побудоване на контрастах: веселі гультяї Валерія Орла і щемно упізнаваний на історично відтворених картинах Сергія Вутянова Київ: Думська площа і Прорізна вулиця, Андріївський узвіз, Софія Київська... Фантастично-містичний Сергій Мікушев (який всотує глядача езотеричною таїною) передує магічно класичному Петру Сендеру (в його краєвиди незборимо хочеться ступнути). Іще одна несподіванка у виставці “Золотої палітри” оманлива навіть для досвідченого ока. Серед натюрмортів і краєвидів, представлених учасниками з міста Антрацит, Ольга Кузнєцова, як виявилось, не має спеціальної художньої освіти. Її зажурені соняхи і радісні букети бузку й польових квітів – роботи професійні.

Надзвичайно живе море Сергія Коваля з Феодосії манить відчути стихію на доторк, запах і смак. Імпровізації на теми сходу Альони Станіславської спонукають відвідати Японію чи Китай. Михайло Малик нездоланно приваблює чуттєвістю зображених жінок, натюрмортів і краєвидів. Григорій Шкребель занурює у магічну правдивість і казковість весни, літа, осені, зими у ретельно прописаних пейзажах. Хочеться серцем торкнутися церков, троянд, і гір Олени Курило. Фламандським колоритом огортають картини Віктора Костюка. Свіжі, пахучі ромашки і бузок Петра Власенка магніть так, що виникає бажання занурити в них обличчя. Краса просотує радістю...

Втім, радість творчості для митців “Золотої палітри” – не остаточна мета. Вона спонукає до очисних роздумів. І, звісно, до запитань. З деякими з них я звернувся до ватажка цієї справи Олександра Кранопєвцева, колоритного живописця, до того ж військового підводника і випускника Київського комерційного університету менеджменту.

– Для того, щоб виріс гарний сад чи квітник, потрібен добрий ґрунт. Олександре, з чого Ви зростаєте?

– Маю добрий родовід. Мій прадід і тезка Олександр Краснопєвцев служив протоієреєм у місті Могильові, звідти і пішло наше чудове прізвище: від слів – красно співають. Дід почав службу в царській армії, за хоробрість був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, іменною шаблею. Після Жовтневої революції, брав участь у трьох війнах: громадянській, фінській і Великій Вітчизняній. Визволяв Київ: командував артилерією II-го Українського фронту. Потім був командуючим артилерії Київського військового округу, начальником штабу артилерії Збройних Сил СРСР. Закінчив службу генерал-полковником, нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Богдана Хмельницького, орденом Олександра Невського, двома орденами Червоної Зірки, має багато закордонних нагород, зокрема орден Слави Угорщини.

Батько-офіцер служив у різних гарнізонах (до речі, писав вірші і картини), останнє його місце роботи – начальник кафедри романо-германського військового перекладу в Київському державному університеті Т.Г.Шевченка, один з його найкращих студентів – Анатолій Зленко, екс-міністр закордонних справ України.

Мій дядько Дмитро Краснопєвцев – основоположник радянського модернізму, це його Микита Хрущов у шістдесяті роки обзивав поганими словами, коли знамениту виставку радянських модерністів знищили бульдозерами. В ній брали участь Іван Шемякин, Ернст Нєізвестний і багато інших згодом видатних художників і скульпторів. Більшість виїхали за рубіж, дядько принципово залишився на Батьківщині, з дитинства прилучав мене до живопису. Помер у 1995 році в Москві, торік там відбулася його ювілейна виставка, мене на неї запросили, я їздив зі своїми картинами, зустрічався зі старими друзями дядька.

Мій дід по материнській лінії Федір Бараковський під час війни у бою під Прохорівкою, командуючи танковою бригадою, втратив очі. Повернувся до Києва і попри сліпоту відновлював легку промисловість, організував першу швейну артіль імені Суворова. Від полковника-танкіста «пішли» перші Будинки побуту в Києві. Помер у 1966 році. По цій лінії ми наполовину осетини: мою маму звуть Етері, дядька – Бежан.

Народився і виріс я в Києві. У 1976 році закінчив з відзнакою Київське вище військово-морське політичне училище, потрапив на Балтійський флот, де і прослужив 22 роки: заступником командирів на протичовневому кораблі і на гвардійському тральщику «Гафель» – екіпаж витралив 12 мін часів Великої Вітчизняної війни. Потім служив на підводних човнах, врешті, у спеціальній аварійно-рятувальній службі, яка займалася порятунком кораблів, гасінням пожеж. Нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями. Окрема сторінка моєї біографії – участь у бойових діях в Анголі, яка невдало будувала соціалізм. На пенсію пішов через травми.

Після розвалу Радянського Союзу я в 1992 році відмовився приймати присягу Росії і повернувся до України. Почав з того, що працював у благодійній організації «Афганський хрест», яка допомагала колишнім воїнам-афганцям. Потім трудився головним менеджером українсько-італійської фірми «Промінь», сім років генеральним директором товариства з обмеженою відповідальністю «Лівс». Лиха ситуація в країні виштовхувала з підприємництва. Я покинув бізнес і зайнявся живописом, цьому дуже сприяла та обставина, що в 1991 році в період служби в Ризі я закінчив художню студію-школу під керівництвом Василя Хватова. Почав виставляти свої роботи, брати участь у вернісажах і творчих організаціях – «Андріївський узвіз», «Київський живопис», вступив до Спілки художників книги.

– “Намалюйте” Ваш словесний автопортрет?

– По-перше, я людина з фантазією, складаю вірші і музику, багато моїх романсів запам'яталися слухачам. Як поет беру участь у різних заходах Міжнародного центру «Мистецтво і світ». Як художник вважаю себе передусім пейзажистом (обожнюю українську природу) і мариністом (усе-таки 22 року віддані флоту!), дружу з відомим українським мариністом, глибокою людиною Сергієм Ковалем, котрий теж, до речі, пише вірші і музику.

На мені відбилася, природно, творчість мого дядька-авангардиста Дмитра Краснопєвцева, іноді мене «пробиває» на неомодернізм. Портретист із мене слабенький – це не моє. В нашій організації є чудові портретисти, я з ними не змагаюся, не хочу бути гіршим, ніж вони.

Дуже люблю спостерігати і фотографувати небо, особливо захід і схід сонця, потім відповідно намагаюся зобразити небозвід на картинах.

Люблю спілкування, дружбу.
Торік виникла ідея об'єднати художників непростих доль, щоб надавати їм матеріальну і моральну підтримку.

У Національному комплексі “Експоцентр “Україна” ми провели свою першу виставку – 18 художників виставили 120 олійних робіт. Потім брали участь у міжнародній виставці “ПАК-Україна 2008”, стали її лауреатами. Відбулася виставка в Будинку вчених, відтоді до нас почали вже звертатися художники з інших регіонів України. Ми зрозуміли, що організація повинна об’єднувати не тільки традиційних художників, а й майстрів прикладного мистецтва, української іграшки, Петриківського розпису, – об'єднаний потенціал талановитих людей ефективніше запрацює на благо українського мистецтва і культури. Випущено в світ другий каталог. Отже, АРТ-асоціація набирає обертів, росте, нині нараховує понад п'ятдесят членів.

Ми живемо в прекрасній країні, багатій природою, більшість “золотопалітрівців” виїжджають регулярно на етюди. На новій виставці «Барвиста Україна» ми показали феєричну неповторність всіх регіонів України.

– Що дає участь у колективній організації?

– Гуртом легше вирішувати будь-які питання, особливо проводити серйозні вернісажі. Поодинці це робити майже не реально.

Наша організація суто благодійна, ми живемо тільки за рахунок грошей, зароблених продажем картин, каталогів і завдяки людям, які готові вкладати кошти у відкриття нових талантів: до нас приєднуються різьбярі по дереву, скульптори, вишивальниці... У наших рядах представники вже дев'яти національностей – з Києва, Ялти, Харкова, Луганщини, Закарпаття... Кожен регіон має свої особливості-родзинки – і ми хочемо це показати.

Для творчості вік – не перешкода, наприклад, чудовій художниці Галині Кисляковій 78 років, її картини випромінюють радістю, світлом, юнацьким запалом, відомі в Європі й Америці. Галина Тихонівна охоче навчає молодих колег, бо сама набиралася досвіду безпосередньо у видатних українських художників. До речі, чимало митців нашої асоціації вчилися у таких метрів, як Сергій Шишко, Михайло Дерегус, Микола Глущенко.

– АРТ-асоціація і тепер намагається об’єднувати художників-інвалідів?

– Двері відчинені для всіх. Проте кістяк – це люди, яких добряче помотузило життя. Сам я – інвалід другої групи, у мене складне захворювання: атрофуються руки й ноги (через декомпресію під час рятування екіпажу підводного човна), насилу ходжу. У мене своєрідна техніка: пишу спеціально дібраними пензлями, іноді пальцями, коли не в змозі тримати пензля.

Полковник-орденоносець Григорій Шкребель служив у найвіддаленіших гарнізонах, зокрема за кордоном, «заробив» інвалідність другої групи, що не завадило йому стати генералом Українського козацтва, художником (навчався у самого Сергія Шишка), академіком мистецтв України.

Олександр Мусієнко пише українську природу, хутори, Карпати. У 1986 році молодим, здоровим і симпатичним лейтенантом він потрапив серед перших на ліквідацію Чорнобильської катастрофи, тепер інвалід третьої групи.

Двоє наших засновників – не художники. Олена Тарасенко – співробітник Київської організації «Жінки-інваліди”, дуже багато нам допомагає. Валерій Орел закінчив разом зі мною військове училище, капітан третього рангу у відставці, нині займається яхтами, незважаючи на негаразди зі здоров'ям.
Моєю правою рукою є Світлана Колесник, відповідальний секретар організації, художник-аматор, допомагала писати мемуари народному художнику СРСР Михайлу Дерегусу.

– За якими критеріями приймаєте в “Золоту палітру”?

– Приймаємо тих, хто має золоте серце і талант (сміється). В асоціацію входять художники різних напрямків і стилів, починаючи від класичної традиції і закінчуючи сучасним мистецтвом: авангардом, неомодернізмом. Творча цензура категорично відсутня. Але у нас є приймальна комісія: в каталоги і на виставки відбираємо найкращі роботи, а не за принципом «з кожного по п'ять будь-яких картин».

При цьому АРТ-асоціація «зациклена» на пошуках нових талантів. У нашому каталозі можна побачити, наприклад, роботи дуже молодої Альони Станіславської, вона не має спеціальної художньої освіти, але дуже швидко вчиться в наших грандів, має своє творче обличчя, цікаво працює в стилі східного мистецтва.

Ми проводимо безкоштовно заняття з дітьми, які мають інвалідність. Для дітей небагатих батьків улаштовуємо майстри-класи в художніх майстернях на території Києво-Печерської лаври. Плануємо провести перед Новим роком благодійний аукціон разом з депутатами Київради, щоб зібрати гроші на лікування дітей, які погано чують.

– Який механізм аукціону?

– Художник виставляє картину за мінімальну ціну, різниця надходить дітям, вже укладені договори з медичними центрами.

Частина коштів, які ми отримуємо на виставках від продажу каталогів, картин, йде на допомогу тим членам АРТ-асоціації, котрі особливо бідують, – на лікування, оплату санаторних путівок, закупівлю фарб і полотен. Деяким художникам плануємо виготовити каталоги, але це чималі гроші – наклад в тисячу екземплярів коштує 16 тисяч гривень.

– «Золотій палітрі» не закидають, що вона підмінює Спілку художників України?

– Ми – навпаки! – солідаризуємо людей і налаштовуємо проти розколів. Спілка художників про нас знає, має відбутися спільна виставка в травні наступного року в Будинку художників. Багато митців «Золотої палітри» одночасно є членами Спілки художників України.

Ми підтримуємо не тільки українське мистецтво, а й слов'янське у всій його розмаїтості. Це підтверджують красномовні біографії наших митців, які народилися в різних куточках колишнього Радянського Союзу. Нас згуртувала Україна, передусім ми вважаємо себе українцями-патріотами, що не заважає нам бачити найкраще в інших.

Художники АРТ-асоціації, крім створення живописних полотен, працюють у різних сферах: одні розписують православні церкви, другі – оформляють кафе й ресторани, треті – книги, четверті – громадські будівлі…

– Особисто Ви вважаєте себе більше функціонером чи митцем?

– Митцем, хоча в мене гарна школа менеджменту: я закінчив Київський комерційний університет як фахівець з організації зовнішньої економічної діяльності, окремо – комп'ютерні курси, але художник у мені беззастережно переважує.

Організаторська жилка допомагає об’єднувати людей, гуртом, повторюю, легше переборювати труднощі. У нас виникають цікаві творчі зв'язки, ми, наприклад, провели спільний семінар з Київським академічним інститутом проблем сучасного мистецтва, разом готуємо до випуску каталог, де будуть представлені репродукції кращих робіт наших художників і дослідження мистецтвознавців, а також поезія, кіно, журналістика, одне слово, – усе, що пов'язане з сучасним мистецтвом.

Гарні взаємини склалися з київською Спілкою художників книги, якою керує Вольдемар Францевич Яворський. Деякі члени «Золотої палітри» беруть участь в оформленні української книги (а вона зараз переживає не кращі часи), у книжкових виставках, часто виборюють дипломи-нагороди.

– Які найболючіші проблеми є в нинішніх українських художників?

– У більшості з них немає можливості показати себе в художніх салонах. Хоча їх у Києві велика кількість, але митці намагаються з ними не мати справи.

– Чому?

– Тому що там захмарні ціни. Художник править за роботу скромну винагороду, а в салонах загилюють шалені накрутки, в результаті картини погано продаються.

Є, щоправда, приємні винятки – художня галерея «Мистець» Київської організації НСХУ на Великий Васильківській має гарну репутацію: там проведення виставки коштує недорого.

На мій погляд, нема потреби в Києві утримувати таку кількість галерей, недоступних для більшості художників через дорожнечу оренди приміщень. Чи не тому там живопис дедалі гіршає?

– Тобто художня галерея – не запорука якості?

– На жаль. Галерейники живуть замкненою «кастою», процвітає клановість. В Українському домі щороку проводить колосальні виставки «Арт-Київ», куди з'їжджаються колекціонери з усієї Європи, там експонують по три тисячі картин п'ятисот художників. Одначе прорватися туди живописцю, який не має прикриття у вигляді галереї, практично неможливо. Йдеш виставкою і читаєш: «Художня галерея така-то». Саме галерейники вирішують, кого виставляти. А критерії? Серед арт-менеджерів чимало людей, далеких від мистецтва.

– Яку ціну зазвичай править художник і за скільки картину продають салони?

– Якщо художник просить півтори тисячі гривень (лише триста доларів), салон продає за сімсот, тисячу доларів і вище. Тобто елементарно підвищує ціну вдвічі-утричі. Звісно, твір колись можуть придбати, але художник живе сьогодні: йому потрібно продати картину, щоб створити нову, 50% отриманих грошей іде на нову раму, полотно, фарби, пензлі.

– А картина «зависає» у салоні?

– Іноді дуже надовго.

– Вихід?

– Салонами мають займатися фахівці. На Андріївському узвозі дев'ять салонів, із них тільки три професійні. Є гроші – салон відкрили. Але виставляють іноді таке (бо свій), що страшно дивитися.

Друга проблема – місця, де художники продають свої картини. Андріївський узвіз у цьому сенсі постійно лихоманить. Нещодавно мер Черновецький укотре пообіцяв, що не чіпатимуть художників, але все одно немає спокою: то підвищують ціну за місце, то змушують ставити кіоски. Скільки ж у кіоску можна розмістити картин? Не більше шести. І в що перетвориться узвіз?

Український Монмартр адміністративно розділений на дві частини: Володимирська вулиця – Шевченківський район, Андріївський узвіз – Подільський район. Скільки вже було дискусій, мітингів, пропозицій надати мистецький вулиці статус історичного пам'ятника, вона повинна бути підпорядкована міністерству культури й місту як окремий «організм», якому необхідна підвищена увага в сенсі облаштування, чистоти й порядку. А на весь Андріївський узвіз – два туалети, соромно перед іноземцями, вони бігають з витріщеними очима в пошуках полегшення. Немає практично жодної лавочки, аби перепочити, сміттєвих урн.

На живопис наступає базар примітивних сувенірів. Можна, звісно, пам'ятник Булгакову поставити, будинки пофарбувати, але має ще бути присутній дух високого мистецтва.

А скільки ми боролися за те, щоб заборонили проїзд машинам, навіть перекривали вулицю разом з Партією промисловців і підприємців. Начебто заборонили. Чи надовго?

Суть полягає в тому, що мистецтву треба допомагати. Під прапори АРТ-асоціації можна зібрати багато митців. Але для того, щоб донести їхнє мистецтво до людей, треба орендувати зал і розвісити картини. Як єдиний позитивний приклад можу навести Будинок учених, де виставки влаштовують безкоштовно.

– А в Будинку актора?

– Там не дуже зручне фойє, а от для аукціону зал чудовий. Плануємо запросити до участі в аукціоні нашого знаменитого акордеоніста Ігоря Завадського. Він, до речі, регулярно (і безкорисливо) бере участь у всіх наших заходах, пов'язаних з поезією, мистецтвом. Це чудова людина.

Дуже приємно мати справу із Сергієм Смешком – керівником Міжнародного благодійного фонду «Мистецтво і світ», з ним ми плануємо відкрити дитячу школу, де навчатимуть поезії і живопису – на базі кінотеатру «Слава».

– Чи припинилися наїзди на майстерні художників?

– Річ в тім, що Спілка художників України стала організацією комерційною, тому багато художників поздавали свої майстерні через непомірну орендну оплату. Позбавився майстерні відомий скульптор Юрій Шпак. Галина Кислякова ледве тримається в майстерні на Андріївському узвозі, 36. Тамтешня вотчина художників стала ласим шматком для всіляких нуворишів. Коли в них не виходить відносно мирно відібрати, тоді майстерні підпалюють. Художники владі не потрібні, великі гроші за дорогі будинки заміняють їй честь і совість.

Це ганьба, що в Києві ніхто у владі по-справжньому не займається Андріївським узвозом, як це роблять з історичними місцями в цивілізованій Європі, де капітально ремонтують будинки, залишаючи недоторканою архітектуру і духовну начинку. Не можна Андріївський узвіз перетворювати на базар, а художників – на торгашів, тоді Київ утратить свою душу, а від цього всій Україні буде зле. Але поки що по вулиці-музею знизу нагору повзе чума наживи, виникають особняки з незрозумілими готелями. Узвіз потихеньку йде з молотка, щоправда, дотепер не можуть вирішити з замком Ричарда – пам'яткою історії, він занепадає.

Ми переживаємо за колишній ресторан «Лейпциг», який біля Золотих воріт знову перетворюється невідомо в що: зробили начебто капітальний ремонт, а самобутній будинок порожніє і спотворюється.

– В усі часи ніколи не було надлишку в художниках, поетах чи музикантах. Цей культурний шар дозволяє судити про багатство країни, її цивілізованість. Цікаво було б довідатися, скільки коштує реальний «життєвий рівень» добротного українського художника?

– Якщо художник одержує чистого прибутку на місяць півтори тисячі гривень, це щастя. Останнім часом фарби подорожчали на тридцять відсотків, один маленький тюбик якісної натуральної фарби коштує від 25 гривень. На створення скромної за колоритом і розмірами картини потрібно як мінімум 8-10 тюбиків. Найдешевший пензлик коштує 8-10 гривень, а пензлі стираються дуже швидко, треба докуповувати 5-6 щомісяця. Пластмасова рама коштує 80-100 гривень, гарна – понад 150. Плюс полотно, розчинники. Загалом гривень 600-800 щомісяця – на прикладні матеріали. Особливо подорожчало дерево, з якого роблять підрамники (іншого матеріалу ще не придумали). Художникам-непенсіонерам, природно, доводиться скрутно: вони живуть на абсолютно нестабільний заробіток: сьогодні ти пан, а завтра смокчеш лапу. До речі, забув сказати, із зароблених грошей художник ще платить за місце, де він реалізує свою працю. На вулиці Володимирський щомісяця – 80-100 гривень за місце. На Андріївському узвозі – 300 гривень, там художники, звичайно, міцніші, я маю на увазі тих, котрі стоять на Пейзажній алеї у так званому «апендиксі», серед них – половина нашої організації.

Ось такі розклади в тих, хто не має можливості десь щось додатково оформляти чи мати замовлення.

– Що змушує художників сунути голову в таку петлю?

– Цю професію не вибирають, вона сама вибирає людину, з цим народжуються. Якщо я, приміром, тиждень не братиму в руки пензля чи олівця, то мене гризтиме підступний дискомфорт, я вже мов наркоман, якому не вистачає дози. Але тільки встав за мольберт, зробив мазок – одразу стає легко і радісно. Більшість художників без цього жити не можуть. Тому і з’їжджаються на Андріївський вернісаж навіть у морози (іноді буває мінус 25), стоять під дощем і сильним вітром, який часом скидає картини додолу, рами розбиваються вщент і доводиться нові купувати. Виходу нема, тому що художників багато, талановитих і таких собі, а працювати оформлювачами, писати таблички вони не хочуть, це принижує митця. Хоча найбільш стійкі й у такий спосіб заробляють собі на життя, мій друг, наприклад, працює в «Київенерго», малює всякі схеми і таблички. Більшості це неприємно, а робити щось інше вони не вміють, мистецтво – їхнє покликання. Піти від нього практично неможливо, це як відрізати собі крила. Андріївський узвіз художники відвідують до глибокої старості, деяким по 75 і 80 років, а вони приносять туди свої нові роботи.

– Що Вас останнім часом найбільше вразило?

– Я брав участь у святкуванні 1020-річчя хрещення Київської Русі. Відбулася унікальна подія – приїзд Всесвітнього патріарха Варфоломія, нашого головного православного ієрарха. Додав значущості святу візит Московського патріарха Алексія II. Я все бачив на власні очі, брав участь у хресній ході й служінні. Мене, як і всіх інших, утішило відчуття єдності, те, що всі ми – православні християни, живемо на святій землі, де Андрій Первозванний проголосив, що на ній буде закладено другий Константинополь.

На Володимирській гірці є ще одне святе місце, де князь Володимир охрестив своїх синів, там стоїть стела з хрестом, побудована, здається 1892 року, – при виході на Набережно-Хрещатицьку навпроти Труханового острова. Колись туди вели красиві сходи. Тепер усе розвалено, під пам'ятником купа сміття, сам він увесь облущений. Тобто вгорі зробили красиве свято, там раділи захоплені парафіяни, а внизу – неподобство. На цю святиню влада десятиліттями не зважає. Соромно! А колись кияни любили там гуляти: спускалися по сходинках на Набережно-Хрещатицьку, йшли до пішохідного мосту, щоб потрапити на Труханів острів.

Зараз заведу вас у тісний дворик на Володимирській, де поховані давньоруські князі, починаючи від Святого Благовірного Великого Князя Київського Мстислава (усього дев'ять державників). Поруч на місці церкви маленька капличка, а навпроти – сміттєзбиральники.

Ось такі враження, з радістю і смутком. Саме свято дуже сподобалося, це дійсно було красиво, урочисто, люди приїжджали з усіх куточків України, зі сльозами на очах відчували себе єдиним народом. Але вартувало трішки відійти від цієї краси... Я вважаю, що керівництво міста слабко опікується святими місцями. Розкопали і кинули знамениту Десятинну церкву, ламають голову, що далі робити. Не треба її воскрешати, ніхто не знає, як вона виглядала первісно, а та, яку купець відновив, не прикрасить архітектурний простір. Треба терміново зайнятися Андріївською церквою, вона оповзає, от-от трісне й упаде. На порятунок символу Києва потрібно 12 мільйонів гривень, але ніхто цих грошей не дає. На будівництво хмарочосів є, на порятунок національного скарбу чомусь нема.

А що створили з дивовижною Черепановою горою, де перебував табір княгині Ольги! Я виріс на вулиці Предславинській, де колись було село Предславино. Суркіс забудував красу потворами-хмарочосами. У мене просто розривається серце, я не можу на це дивитися, заздрю моїм батькам, яким пощастило бачити справжній “історичний” краєвид з деревами.

Давно вже треба створити при мері столиці хоча б погоджувальну раду, яка б фільтрувала забудови. На вулиці Володимирській проводили опитування (від тієї ж мерії приходили): «Яким ви бачите Андріївський узвіз?». Практично всі жителі, відвідувачі і художники відповідали: «Він повинен мати статус вулиці-музею». Ним повинно опікуватися Міністерство культури, фінансувати, контролювати, що там будують і як реставрують. «Золота палітра» готова в усьому допомагати. Незважаючи на важке становище, енергії у нас вистачає, наші люди ініціативні. До речі, чимало митців АРТ-асоціації є не тільки членами Національної Спілки художників України, а й входять до організації «Міжнародна антитерористична єдність» при Раді Європи, представляють Україну. Готуємося презентувати за кордоном українське мистецтво: танець, музику, живопис. Подібною діяльністю займаємося на ентузіазмі, тому що патріоти своєї країни.

Колись мене змушували приймати присягу Росії. Мої матроси, переважно українці й білоруси, запитали: «Ви будете приймати присягу Росії?» Я сказав: «Ні, я українець, народився в Києві. Але вам я вже нічого не можу наказати. Робіть, як хочете». Коли повз стрій ішов священик і за ним несли російський прапор, раптом за моєю спиною піднялися зшиті з простирадл український і білоруський прапори, я відчув у собі величезну впевненість, піднесений хвилею патріотизму зрозумів, що з моїми матросами-українцями однієї крові. Якби це відбулося до 1991 року, нас, можливо, на місці відразу б розстріляли. Я тоді чітко усвідомив, що моя земля – не в Прибалтиці. Повернувся в Україну, і тепер, як можу, намагаюся зробити життя кращим, допомагаю людям, хоча сам іноді потребую допомоги.

«Золота палітра» надихає на добрі справи. Сумно, звісно, що так складно спілкуватися з меценатами. Ми нічого не просимо для себе, кажемо: дайте нам можливість безплатно провести виставку, допоможіть оплатити зал, каталог. Поки що все робимо самотужки, копійчини не отримали. Проте мріємо провести аукціон на користь дітей-сиріт, хочемо допомагати тим, хто ще слабший, ніж ми.

Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
www.vox.com.ua/

Напиши листа другові