До цього ми щоразу поверталися в розмові із заслуженим працівником культури, нагородженим кількома орденами незалежної України, членом міжнародної ради при ЮНЕСКО з охорони пам’яток, генеральним директором Шевченкового національного заповідника Ігорем ЛІХОВИМ.
Чернечу Гору хотіли розібрати, або ж розбити там кладовище
— Як відомо, Тарас Шевченко не залишив письмового заповіту, де б указав місце свого поховання,— сказав Ігор Ліховий.— Після десятирічного заслання до Казахстану він дуже хворів, однак помер несподівано — у 47 років. Тоді як дід по батьковій лінії прожив понад сто. Свою нищівну роль, крім ревматизму, водянки і хворого серця, зіграли постійний поліцейський нагляд, заборона на видання творів. Хотів викупити двох братів разом із сестрою з кріпацтва, але то була складна процедура. Так і не встиг.
Тіло Тараса Григоровича поклали в могилу на Смоленському цвинтарі в Петербурзі. Та земляки витягли труну з болотистої місцини Василівського острова і відправили її на рідну Вкраїну. Спочатку викопали могилу на горі Щекавиці у Києві, але приятель Шевченка Григорій Честяхівський (єдиний, з ким поет говорив про поховання) і брати Тараса наполягли на тому, щоб небіжчика привезли до Канева. У листах до троюрідного брата Варфоломія Шевченка Тарас переказував, щоб той купив йому землю у Каневі. Мріяв приїхати сюди навесні 1861-го, привезти молоду дружину, поставити хату й запанувати. Вважається, що й останні слова, які промовив, були “до Канева, до Канева”.
Покійного відспівували у Києві в церкві Різдва на Подолі поблизу річкового вокзалу, а потім на пароплаві “Кременчук” відправили сюди. Тут відслужили панахиду у центрі міста в Успенському соборі (збудований у 1144-му). Неподалік і викопали вже третю яму під Тарасову могилу. Але Честяхівський наказав показати йому Чернечу Гору, де хотів жити Шевченко. Канівські міщани були не промах і запросили сто рублів за могилу. Їм відмовили, тому копали яму студенти університету святого Володимира, що в Києві, а також селяни навколішніх сіл — Пекарі і Хмільна.
Ваюцький зробив знімок, хоча фотографія у ті роки була малопоширеною...
— Чув, що Шевченко хотів займатися фотографуванням...
— Справді. На засланні в Казахстані, коли йому імператор заборонив писати й малювати, поет дав гроші одному з офіцерів, щоб той придбав йому фотокамеру. Але ні її, ні назад своїх рублів не отримав. Думаю, що і здоров’я підірвав, працюючи над офортами, бо витравлював картини кислотою, пари якої руйнують дихальні шляхи...
— То землю для Тараса Григоровича на Чернечій Горі в Каневі все ж купили, як він і мріяв?
— Ні. Коли ховали, то була ще казенна земля. Належала місту. Але згодом Варфоломій Шевченко придбав чотири, а потім і більше десятин території, бо виникла загроза похованню українського генія. Місцева влада хотіла якимось чином нівелювати могилу поета, надумавши розбити там цвинтар. Були навіть плани... розібрати Чернечу Гору (вона містить гарну глину для виготовлення цегли), бо туди одразу ж після похорону Кобзаря, як до храму, пішли прочани. Українці й чужинці. Шевченкова постать вже тоді була досить помітною у слов’янському світі.
Історико-культурний парк на честь поета планував створити Симон Петлюра
— Як виникла ідея створити меморіал?
— Поштовхом до втілення стала телеграма, надіслана 1882 року з Канева до київської газети “Зоря” учителем і письменником Василем Гнилосировим. Він писав, що могила поета є цілковитою руїною. Дерев’яний хрест звалився до Дніпра, розбившись на два шматки. Його залишки палять підлітки-пастухи, гріючись від холоду біля насипу могили. Це сколихнуло Україну. Звідусіль почали надходити пожертвування. Варфоломій Шевченко, Василь Гнилосиров від імені Старої Київською громади (а це Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Тадей Рильський, родина Косачів...) взялися за зведення першого Шевченкового меморіалу. Причетні до цього відомі меценати Василь Тарновський, родина Семеренків.
Новий хрест виготовили на Київському чавуноливарному заводі Термена, але шість місяців його не випускали за ворота підприємства. Причиною “арешту”, який наклав столичний генерал-губернатор, став напис Шевченковими словами:
“Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую мінуту
За неї Господа моліть”.
Але втримати чавунний хрест (важив, до слова, 3,8 тонни) охранка не змогла, і в липні 1884-го його встановили на Шевченковій могилі, заборонивши при цьому будь-які зібрання біля його підніжжя, виголошення промов. А того ж року тут відкрилася сторожка, де поселився ще молодий тоді чоловік Іван Ядловський, що жив під Чернечою Горою. Стара Київська громада найняла його на три роки, щоб доглядав за останнім місцем спочину Кобзаря. А він прослужив вірою і правдою 49(!) років. Помер у голодному 1933-му. У цій хатині на чотири кімнати й розмістився перший музей Шевченка. Його своєрідністю є те, що практично всі експонати — подарунки. Він створювався не за рахунок репресованих капіталістів-колекціонерів Тарновського, Терещенків чи родини Ханенків. Уже 1884-го різний люд приніс сюди стародавні ікони, бандуру, вишиті рушники, видання творів Тараса Григоровича. А 1888 року Ілля Рєпін написав у Петербурзі портрет Шевченка спеціально для цієї світлиці, але один із лідерів Старої київської громади редактор журналу “Київська старовина” Володимир Науменко наполіг на тому, щоб полотно тоді вже знаменитого художника зберігалося в ліпшому місці, ніж у сільській хатині під стріхою. 1897 року перший запис у книзі відвідувачів зробила родина відомого композитора, громадського діяча, етнографа Миколи Лисенка. Загалом таких рукописів уже понад сімдесят. Багато цікавих записів знищено. Був спеціально закріплений за імпровізованим музеєм жандарм, який час від часу сюди навідувався, перечитував книгу і виривав з неї неблагонадійні записи. Потім те саме робили чекісти, згодом — кадебісти. Однак вони пропустили запис Симона Петлюри, зроблений ним у квітні 1918-го.
— Можливо, через те, що він тоді був державним діячем...
— Можливо. Адже з 1918 року він якийсь час очолював Київську губернську управу. Розпочав свою діяльність на цій посаді з підготовки документа “Про впорядкування могили Т. Г. Шевченка”. Засекречений згодом “органами” план облаштування Чернечої Гори містив 269 листів тексту! Протягом десяти днів Петлюра двічі приїздив сюди. Привозив групу спеціалістів із шляхів сполучення, зв’язку, річкового транспорту і геологів, які мали подбати про захист гори від ерозії. Планували відкрити в будинку-сторожці музей Шевченка, бібліотеку з читальним залом і кабінетом для роботи художників, письменників. Для підвозу будівельних матеріалів проклали дорогу. Петлюра подарував майбутньому меморіалу пароплав “Чайка”, який мав стояти під Тарасовою Горою і служити постійним плаваючим готелем. Також виділив кошти і зобов’язав провести телефон. Хотів побудувати бараки — літній туристичний куточок для приїжджих. Але, на жаль, керував земством Петлюра недовго — лише з квітня до липня 1918-го. Вже через два місяці активних дій політичного діяча заарештували, і він майже до зими просидів у в’язниці. Коли вийшов звідти, то був одним із організаторів Директорії, котра за наполяганням Симона Васильовича навіть прийняла закон про визнання святої могили і прилеглих земель національним надбанням. Усе довкола у п’ять верст від могили Шевченка повинно було стати історико-культурним парком, яким опікувалася б постійно діюча парламентська комісія. Але... До ідеї створення заповідника не поверталися аж до середини 20-х років.
На свято Першотравня у 1923-му скинули й розтрощили хрест з надгробка Кобзаря
У Києві тоді жив відомий геолог, академік Резніченко. Він був і досить цікавим художником та палким прихильником Тараса Шевченка. Підготував кілька доповідних листів до уряду, Ради народних комісарів Української Соціалістичної Республіки з пропозицією організувати в районі Чернечої Гори національний парк на зразок північноамериканських національних парків. Аргументував унікальну цінність Канівщини аж за сімома параметрами: ботанічним, геологічним, археологічним, історичним, зоологічним...
Таким чином Резніченко хотів завуалювати те, що Шевченкова Гора може перетворитися на центр паломництва національно свідомих українців. Тобто могила поета мала стати діамантом у заповідній короні, але й сама корона представляла б собою цінність, відвертала увагу надто прискіпливих антиукраїнських політиків. До слова, Резніченко знайшов невеликі самородки справжнього золота недалеко від поховання Шевченка (недаремно Чернеча Гора за козацьких часів носила назву “Старий скарб”).
Зрештою 20 серпня 1925 року рішенням уряду радянської республіки створили Державний історико-культурний заповідник “Могила Тараса Григоровича Шевченка”. Відтоді кілька разів змінювали його назву, але меморіал діяв практично безперервно.
— Тобто фактично тільки через 64 роки після поховання Кобзаря у Каневі це місце дістало якийсь охоронний статус?
— Так. На 60-річчя з дня смерті Шевченка, 1931 року, вирішили побудувати новий пам’ятник. Справа в тому, що в 1923-му чавунний хрест, який стояв на могилі, ошукані брехнею більшовиків селяни стягли тросами з високого кургану і скинули з гори аж до Меланчиного потоку. Цю подію приурочили до першотравневого Дня солідарності трудящих. Тоді, як відомо, тривала непримиренна боротьба з релігією і хрести проголосили символом самодержавства й церковного мракобісся. Один із уламків могильного хреста врятував академік Микола Біляшівський — вивіз його до столиці й сховав у дворі Київського історичного музею. З цього уламку й почалася реконструкція найпершого пам’ятника Шевченку, яка триває понад тридцять років, однак досі не завершена.
— А що встановили на могилі після терменовського хреста?
— Незугарний бюст Шевченка роботи Калена Терещенка. Люди його не сприйняли і чекали нового пам’ятника, гідного Тараса Григоровича.
На початку 30-х років оголосили конкурс на будівництво музею і пам’ятника на Шевченковій могилі. За часів, коли тоталітарна держава боролася з українським націоналізмом, ретельно перевіряли фонди музею, часто міняли його керівників. 1934-го мали відзначати чергову, 120-ту, річницю з дня народження Шевченка і навіть прийняли відповідну постанову, але підготовчі роботи до святкування обірвав голодомор 1933-го.
Музей Тараса Шевченка почали будувати тільки напровесні 1934-го за проектом киянина Василя Кричевського і його учня Петра Костирка. А ось пам’ятник на могилі створив ленінградець Матвій Манізер. Саме його пропозицію й прийняла тогочасна влада в піку Василю Кричевському, чий варіант антиукраїнські чиновники не забажали затверджувати. Так 1939 року з’явився нинішній пам’ятник Шевченку. Однак ми розглядаємо можливість повернення на могилу колишнього хреста.
— Чому?
— По-перше, щоб відновити історичну та мистецьку справедливість, адже хрест височів над похованням ще з 1884 року. По-друге, у тридцятих роках меморіал створювали під впливом більшовицько-радянської ідеології, котра і тоді, і згодом у 60-х роках прагнула зробити Шевченка своєю довірчою особою, через яку можна було б вести агітацію за соціалізм. От ви зверніть увагу, що нинішній пам’ятник має елементи сцени, де багато кому так і хочеться поставити мікрофон, телекамери, проголошувати промови, робити фото на згадку. Це заважає сприйняттю могили як меморіалу, куди мають прийти люди, покласти квіти, помолитися, постояти в задумі, заспівати пісню. По-третє, пам’ятник мало нагадує нинішній поховальний. Не було такого у традиціях українського народу. Раніше не ставили на могилах зображення покійного. Був або хрест, або камінь. Як і, до речі, на могилах Джека Лондона, Акакія Церетелі чи Льва Толстого. А стели прийшли від іудейської традиції та революціонерів. Особливо після 1917 року, коли хрести не дозволяли встановлювати. Тоді й почали зображення померлого викарбовувати на камені чи відливати у бронзі.
Тож такий пам’ятник не особливо викликає пошани до могили Кобзаря. Інколи доводиться осмикувати відвідувачів заповідника, хоч я цього й не люблю. Але хіба ж це нормально, коли до могили, як на прогулянку, йдуть із собакою. Чи, скажімо, ви б позували перед фотоапаратом на могилі своїх батьків? Або лаялися б на цвинтарі, як це роблять інколи вчителі, що привозять дітей на екскурсію і ніяк не можуть зібрати їх до купи? Сюди треба йти, як до храму, готуючись. Тим, хто хоче, відчуває, що має піднятися на Тарасову Гору, пізнати нелегку долю України.
— Отож рішення замінити пам’ятник вже прийнято?
— Ще ні. Але чекаємо на вердикт уряду чи Президента, адже від цього значною мірою залежить подальше ландшафтне планування території національного заповідника.
У 80-х роках тут мав вирости величезний промисловий вузол
— Ви порівняли меморіальний комплекс із храмом. Я пригадав, що сюди вже третій рік поспіль піднімаються навіть байкери з усієї України. Чого очікують відвідувачі, як ви гадаєте?
— Кожен приходить зі своїм. Але мені подобається, що практично немає вже отих парадних делегацій, сформованих колись радянськими ідеологами.
Знаєте, насправді Шевченко дуже міцно тримає українців у своїй аурі. Так міцно, що навіть дивуєшся. Адже жодна сусідня нація не має такої сили. Він увійшов в українську культуру з народу: виріс з нього, писав його мовою, поклав на папір і полотно такі слова, образи та генетичну пам’ять, про яку люди в принципі знали, але не могли, очевидно, усвідомити. Тому хоч би які потрясіння переживала Україна, хоч як би часто тасувалися її “вожді” і мінялися вектори розвитку, а постать Кобзаря привертала завжди. Один з найвидатніших російських істориків минулого Микола Костомаров, прочитавши поезію Шевченка, був вражений: “Мені було і солодко, і страшно від того, що я відчув...” За його словами, Тарас Григорович ніби зірвав завісу, яка закривала народне життя. Причому геніально пов’язав його з минулим і майбутнім. Пригадуєте рядки: “І мертвим, і живим, і ненарожденим...”?
Наприкінці позаминулого століття, коли Україну ще розділяли кордони, на догляд за могилою Шевченка вносили пожертвування й галичани. Цей масовий рух налякав тогочасну владу, і вона незабаром заборонила збір коштів.
На початку минулого століття за царського режиму взагалі не дозволяли пошановувати Кобзаря, бо імперія вважала його особистим ворогом імператорської родини. Однак попри все і музей діяв у сторожці Івана Ядловського, і потроху здійснювали плани перетворити меморіал на національний заповідник.
Трагічного 1933-го, як розповідала мені донька колишнього директора заповідника Леоніда Скобця, люди також шукали захисту у Шевченка. Пам’ятає, як щоранку на дерев’яний настил причалу сходили з пароплавів нужденні, опухлі, з кривавими ранами на ногах. Просили їсти. Батько й працівники музею, отримуючи якусь зарплатню й маючи городину, варили юшку для приїжджих. Та багато бідолах тут же, неподалік Шевченкової могили, й помирали. Під горою є братська могила, де поховані лише діти, що загинули на таких теплоходах чи поблизу Тарасової Гори.
У 60-х, у період хрущовської відлиги, Тарасова Гора знову була у центрі уваги. Скажімо, поряд, у Черкасах, жив поет Василь Симоненко. До нього приїжджало багато друзів, яких ми тепер називаємо шістдесятниками, і вони також часто відвідували Шевченкову могилу.
У 70-х сюди піднімалися дисиденти. Степан Хмара після таборів, наприклад, залишив у книзі відвідувачів такий запис: “Повертаюся, Батьку, але не каюся”. Після цього прийшли кадебісти, вирвали сторінку з цими словами — її досі не можуть знайти. У ті ж роки з нагоди 60-річчя проголошення Четвертого універсалу Української Народної Республіки і на знак протесту проти режиму спалився тут Олекса Гірник із Калуша.
У 80-х меморіал згуртував навколо себе “зелених”, пам’ятно-охоронну громадськість, котрі виступали проти планів Міннафтогазу й “Закордоненерго” побудувати в охоронних зонах Національного заповідника величезний промисловий вузол. Тут виробляли металеві конструкції для теплових і атомних станцій. На захист української святині піднялися й за кордоном — російський академік Дмитро Ліхачов, який очолював Фонд культури СРСР, письменник Віктор Астаф’єв (воював у цих краях під час Великої Вітчизняної), відомий казахський поет Олжес Сулейменов... Завдяки Борису Олійникові і Ліхачову я зустрівся в Москві з Раїсою Горбачовою. Вислухавши мене, запевнила, що допоможе. Зізналася: проблеми України близькі їй, адже сама українка. Коли я повернувся з Білокам’яної, на Тарасовій Горі вже стояли голова Ради міністрів України Віталій Масол, письменники Іван Драч і Дмитро Павличко. Всі разом поїхали на завод, що зводився. Як я здивувався: робітники і керівники підприємства однаково зверхньо розмовляли з главою нашого уряду, ніби вони всіх купили й з усіма домовилися. Але авантюру вдалося-таки зірвати.
Пригадую, як на початку 90-х, коли розпадався Радянський Союз і формувалася незалежна Україна, дуже багато людей приходили на Шевченкову могилу. А лише рік тому, коли можновладці прагнули приватизувати ласі шматки Шевченківського заповідника і мене звільнили з роботи, я влаштувався у Києві в Інституті історії, поблизу Європейської площі, і увесь період Помаранчевої революції провів на Хрещатику. Бачив багато транспарантів з Шевченковими словами. Народ стояв з його портретами. Тобто Кобзар завжди в центрі уваги українців на таких переломних етапах історії української нації.
Під час реконструкції музею добудують ще два поверхи, а ззовні, де мала бути водонапірна башта, облаштують сучасний ліфт
— Нині Шевченківський національний заповідник оновлюється. Які саме проводяться роботи?
— Реконструкція розпочалася ще 2000 року за прем’єрства Віктора Ющенка. Значні фінансові потоки, виділені урядом, декого зацікавили, було бажання пустити їх в інше русло, що призвело до відкриття двох кримінальних справ. До речі, у той час за якихось півроку колишній Президент Леонід Кучма двічі відвідав меморіальний комплекс. На вертольоті прилітав. Це при тому, що за попередні десять років також був, здається, тільки двічі.
Однак роботи, узгоджені з Кабміном, тривають. Ми перебралися в новий сучасний офіс біля підніжжя Тарасової Гори. Буде безпечна, викладена каменем, дорога на неї. Чекаємо рішення уряду, аби повернути хреста на могилу Шевченка замість пам’ятника поету, встановленого 1939 року. Двоповерховий будинок музею стане по суті чотириповерховим — один мансардний — для співробітників, а інший сховається під землею. У ньому буде новий великий виставковий зал. Власне, зовні в архітектурі будинку Василя Кричевського ми нічого не змінюємо, хіба що встановимо сучасний ліфт. Проект Василя Григоровича, маляра й одного з новаторів архітектури початку ХХ століття — дивовижний витвір національного українського зодчества. 1934-го будинок почали зводити, а вже згодом призупинили всі роботи і внесли значні зміни. Скажімо, Кричевський хотів, щоб музей був стійким до вогню, землетрусів, тому широко використовував у забудові залізобетон. Однак сталося так, що всі перекриття між поверхами, перегородки між залами зробили дерев’яними. З часом, коли деревина зістарилася, це почало загрожувати відвідувачам: у пікові години на поверхи піднімалися одночасно майже півтисячі людей.
У будинку мав бути шпиль, де заховали б водонапірну башту з оглядовим майданчиком нагорі, великі балкони, щоб дивитися з висоти на територію заповідника. Фасад оформимо майолікою, а дах вкриємо червоною чи кольоровою черепицею, як і задумував Кричевський. Сподіваюся, років через два запросимо вас й інших гостей на відкриття оновленого музею та експозицій у ньому.
